Connaître beaucoup d'injures ne signifie pas que les personnes les utilisent n'importe comment, démontrent des psychologues /Люди, які лаються, приховують інтелектуальну перевагу, згідно з дослідженнями психологів
De nombreuses personnes ne peuvent s'empêcher de ponctuer leurs phrases par des injures et des grossièretés. Dans l'imaginaire collectif, elles sont perçues comme ayant peu d'éducation, un bagage culturel limité, obligées de combler un vide lexical par la vulgarité. Ce qui est souvent perçu comme "une pauvreté du langage" a servi de base à de nombreux jugements sociaux. Pourtant, contrairement aux idées reçues, avoir un vocabulaire fleuri révèlerait des capacités intellectuelles surprenantes selon la psychologie.
Pour le vérifier, des psychologues et des chercheurs en neurosciences ont testé la capacité de volontaires à citer le plus de gros mots possibles en 1 minute, puis le plus de noms d'animaux. À la surprise des scientifiques, les participants qui connaissaient le plus de grossièretés étaient ceux qui ont le plus cité de noms d'animaux. Selon les chercheurs, ils auraient un cerveau plus "fluide" et plus "vif" qui accède plus rapidement à sa base de données lexicale. Autrement dit, si leur cerveau a un accès rapide aux insultes, c'est qu'il a un accès rapide à l'ensemble de son dictionnaire interne.
Cette agilité s'explique par une organisation cérébrale particulière. Le langage poli est géré par le néocortex (cerveau rationnel), tandis que les jurons jaillissent du système limbique (cerveau émotionnel). Cela prouve que jurer n'est pas une "erreur de langage", mais une décharge d'énergie. C'est ce qui explique pourquoi on peut jurer sous le coup de la douleur sans même y réfléchir. Les personnes qui jurent "jonglent" mieux entre leur cerveau rationnel et leur cerveau émotionnel. "Jurer n'est donc pas un manque d'éducation, c'est un mécanisme de survie directement lié aux émotions", assure Timothy Jay, auteur principal de l'étude parue dans la revue "Language Sciences".
L'étude des psychologues montre un autre atout intellectuel : connaître beaucoup de gros mots ne signifie pas que les personnes les utilisent n'importe comment. Au contraire, les chercheurs ont découvert que ceux qui ont un répertoire étendu de jurons comprennent mieux les nuances sociales. D'une part, ils savent faire la différence entre une insulte légère et un mot extrêmement tabou. D'autre part, ils adaptent leur langage en fonction du contexte (on ne jure pas de la même façon avec ses amis qu'au travail).
En fin de compte, dire des gros mots révèle une forme d'intelligence émotionnelle. En choisissant de ne pas filtrer leur langage par souci de conformisme, ces personnes font preuve d'une plus grande authenticité. Savoir jurer au bon moment n'est donc pas la preuve d'une carence, mais celle d'un cerveau vif, capable de naviguer entre les nuances de la langue et les besoins de décharge émotionnelle. La prochaine fois que vous entendrez un juron bien placé, voyez-y peut-être le signe d'un esprit particulièrement agile.
/Люди, які лаються, приховують інтелектуальну перевагу, згідно з дослідженнями психологів.
Психологи довели, що знання великої кількості лайливих слів не означає, що люди використовують їх без розбору.
Багато людей не можуть не приправляти свої речення образами та ненормативною лексикою. У колективній уяві їх сприймають як таких, що мають низьку освіту, обмежений культурний фон і змушені заповнювати лексичну порожнечу вульгарністю. Те, що часто сприймається як «бідність мови», послужило основою для багатьох соціальних суджень. Однак, всупереч поширеній думці, наявність барвистого словникового запасу свідчить про дивовижні інтелектуальні здібності, згідно з дослідженнями психологів.
Щоб перевірити це, психологи та нейробіологи перевірили здатність добровольців назвати якомога більше лайливих слів за одну хвилину, а потім якомога більше назв тварин. На подив вчених, учасники, які знали найбільше лайливих слів, були тими, хто назвав найбільше тварин. За словами дослідників, у них більш «плинний» та «швидкий» мозок, який швидше звертається до своєї лексичної бази даних. Іншими словами, якщо їхній мозок має швидкий доступ до образ, це тому, що він має швидкий доступ до всього свого внутрішнього словника.
Ця спритність пояснюється особливою організацією мозку. Ввічлива мова контролюється неокортексом (раціональним мозком), тоді як лайка походить від лімбічної системи (емоційного мозку). Це доводить, що лайка — це не «мовна помилка», а вивільнення енергії. Це пояснює, чому ми можемо лаятися в запалі болю, навіть не замислюючись про це. Люди, які лаються, краще «жонглюють» між своїм раціональним та емоційним мозком. «Лайка — це, отже, не брак освіти; це механізм виживання, безпосередньо пов'язаний з емоціями», — стверджує Тімоті Джей, провідний автор дослідження, опублікованого в журналі «Language Sciences».
Дослідження психологів виявляє ще одну інтелектуальну перевагу: знання великої кількості лайливих слів не означає, що люди використовують їх без розбору. Навпаки, дослідники виявили, що ті, хто має великий репертуар ненормативної лексики, краще розуміють соціальні нюанси. По-перше, вони можуть розрізнити легку образу та надзвичайно заборонене слово. По-друге, вони адаптують свою мову відповідно до контексту (з друзями лаються не так, як на роботі).
Зрештою, використання лайливих слів виявляє форму емоційного інтелекту. Вирішивши не фільтрувати свою мову заради конформізму, ці люди демонструють більшу автентичність. Тому знання, коли лаятися, не є ознакою недосконалості, а радше гострого розуму, здатного орієнтуватися в нюансах мови та потреби в емоційному вивільненні. Наступного разу, коли ви почуєте вдало влучне лайливе слово, можливо, вважайте це ознакою особливо спритного розуму.
2. Le nouveau film islandais « L'Amour qu'il nous reste » raconte l'histoire d'une famille où les parents divorcés essaient de garder des relations amicales pour le bien de leurs trois enfants.
C’est l’histoire intime d’une famille où les parents se séparent. En l’espace d’une année, entre la légèreté de l’instant et la profondeur des sentiments, se tisse un portrait de l’amour que nous découvrons à travers des moments tendres et parfois mélancoliques.
C’est un regard sensible sur la beauté du quotidien qui nous entoure. Le spectateur suit le flot des souvenirs qui s’égrènent au rythme des saisons. C'est un voyage émotionnel que la famille partage malgré la séparation.
/Новий ісландський фільм «Кохання, яке у нас залишилося» розповідає історію родини, де розлучені батьки намагаються підтримувати дружні стосунки заради своїх трьох дітей.
C’est l’histoire intime d’une famille où les parents se séparent. En l’espace d’une année, entre la légèreté de l’instant et la profondeur des sentiments, se tisse un portrait de l’amour que nous découvrons à travers des moments tendres et parfois mélancoliques.
C’est un regard sensible sur la beauté du quotidien qui nous entoure. Le spectateur suit le flot des souvenirs qui s’égrènent au rythme des saisons. C'est un voyage émotionnel que la famille partage malgré la séparation.
/Новий ісландський фільм «Кохання, яке у нас залишилося» розповідає історію родини, де розлучені батьки намагаються підтримувати дружні стосунки заради своїх трьох дітей.
Це інтимна історія родини, де батьки розлучаються. Протягом року, між легкістю моменту та глибиною почуттів, розгортається портрет кохання, що розкривається через ніжні, а часом і меланхолійні моменти.
Це чутливий погляд на красу повсякденного життя. Глядач стежить за потоком спогадів, що розгортаються з ритмом пір року. Це емоційна подорож, яку родина розділяє, незважаючи на розлуку.
