Une première chose frappe en observant les œuvres récentes de Willem
Vermeersch : il a assurément développé une écriture toute propre à lui, une écriture
qui se caractérise par une agitation délibérée et qui, semble-t-il, ne se laisse pas
aisément assigner aux genres familiers que sont peinture, dessin, photographie,
animation et vidéo. On constate une contamination continuelle entre la touche du
peintre et le trait du dessinateur, de telle manière qu’il devient impossible de faire
une distinction nette entre, d’un côté, la construction d’une image stratifiée
élaborée à partir une toile vierge et, d’un autre côté, ses interventions agitées
posées sur des images et des séries d’images recyclées.
En ce qui concerne la mode de travail et la vitesse d’exécution, il y a certes des
affinités avec l’œuvre d’un Arnulf Rainer ou de Cy Twombly, mais dans une
interprétation contemporaine. L’écriture de Willem Vermeersch est primaire –
primaire dans le sens de non filtrée, ou, mieux dit encore, uniquement filtrée au
travers d’un tempérament. Ceci ne se reflète pas uniquement dans la danse
frénétique de sa touche caractéristique. Les supports qu’il choisit pour ses
interventions constituent des mirages qui se situent dans les marges du conscient,
dans une zone intermédiaire où il n’y a pas de distinction hiérarchique entre le
fantôme d’une toile blanche, le close-up d’un visage d’une femme allongée sur son
lit de mort ou une série infinie de photos souvenirs d’une randonnée à Istamboul.
L’interaction entre le support et l’écriture demeure libidineuse, provocatrice, avec
ci et là une ombre obscure de violence, de déclin et de destruction ; l’exorcisme
serait le terme qui semble s’imposer ici, sauf que l’intensité et l’exaltation initiale
n’aboutissent nulle part à une illusion de libération spirituelle. La dynamique des
activités ne résulte pas nécessairement dans un équilibre organique de forces
opposées, auquel la peinture abstraite nous a depuis longtemps habitués. Les
compositions découlent plutôt d’un découpage ou – comme on le remarque
certainement dans la série des dessins les plus récents – de décollages mis à jour à
partir de travaux antérieurs.
Ainsi les dessins et tableaux que Willem Vermeersch présente ici, font référence à
une culture visuelle dominée par des écrans – ou plus précisément encore, à notre
interaction irréfléchie avec les images qui apparaissent sur ces écrans. Une ?uvre
d’art est un coin de la création vue à travers un tempérament, écrivit Emile Zola au
dix-neuvième siècle. Au vingt-et-unième siècle on constate que les coins de la
création qui nous tombent sous les yeux sont vus au travers d’un algorithme – un
mécanisme interactif dans lequel notre contribution est souvent limitée aux réflexes
involontaires du bout de nos doigts. Ce qui s’offre à nos yeux s’approche plus de
l’univers du rêve – la manifestation confuse des désirs inconscients – qu’à un coin
de la création, nettement illuminé.
Peut-être est-ce une des raisons pour lesquelles l’accent, chez Willem Vermeersch,
se situe si explicitement sur l’écriture – sur les traces qui restent sur une feuille,
une photo ou un toile, et qui, même si difractées, évoquent distinctement des
expériences vécues dans le réel. Je pense, entre autres, à son passé de
snowboardeur, à son séjour en Malaisie, à ses randonnées pédestres. Il s’agit d’une
reconstitution active d’indélébiles impressions mentales et physiques – sans que les
ruptures et les dissonances qui caractérisent le processus soient effacées ou
camouflées. Les sens sont aux aguets, toujours prêt pour une nouvelle éruption de
violence, prêt pour la vie telle quelle se présente aujourd’hui dans sa multiplicité,
sa simultanéité, son immensité.
/Коли дивитися на нещодавні роботи Віллема Вермеєрша, найбільш помітним є поява характерної, але некерованої форми почерку: багатогранне писання та стирання, що характеризується навмисним хвилюванням. Існує безперервне забруднення між мазками пензля художника та відмітками кресляра, яке використовується для того, щоб уникнути звичайного розподілу категорій, таких як живопис, малюнок, фотографія, анімація та відео.
Почерк є первинним виразом – первинним у сенсі неопосередкованого, невідфільтрованого, а точніше, відфільтрованого лише темпераментом.
Зверніть також увагу на вихідний матеріал: Вермерш ніби оточує себе архетипними образами, що ширяють на краю його свідомості, постійно переміщаючись у фокусі та виходячи з них.
У цій зоні немає особливої ієрархії серед моторошної порожнечі чистого полотна, крупного плану обличчя жінки на смертному одрі та серії фотографій подорожі до Стамбула.
У такому специфічному головному просторі взаємодія між фарбою та підтримкою пов’язана з лібідо, провокацією (з темними відблисками насильства), руйнуванням і занепадом – екзорцизм – це слово, яке можна шукати, але початкова інтенсивність і екстаз не обов’язково. привести до духовного звільнення. Робота та переробка шарів відбувається не так, як ми звикли в абстрактному живописі, під виглядом героїчного балансування між протилежними силами.
Скоріше це постійне перетасування й перетасування елементів — ніби митець просто сигналізує, що для злих справді немає спокою в цих привабливих джунглях знаків.
Роботи Віллема Вермеєрша чітко стосуються сучасного колективного візуального досвіду, в якому переважно домінують екрани, а також, більш опосередковано, нашої бездумної взаємодії з ними. Еміль Золя: «Художній твір — це куточок творчості, який розглядається крізь темперамент».
писав у дев’ятнадцятому столітті з лютим відтінком непокори до втомленої Академії. У двадцять першому столітті, здається, все змінилося, оскільки куточок творіння, який постає перед нашими очима сьогодні, більше не фільтрується через індивідуальний темперамент, а через кількісну механіку алгоритму – напівсліпого, троглодита. істота, яка харчується багатьма мимовільними рефлексами кінчиків наших пальців.
Така взаємність є чим завгодно, але не показовою. Те, що він показує на екрані, часто виглядає як налаштована копія мрії, незважаючи на всі її придушені наміри та бажання, і вона навряд чи дає будь-яке реальне розуміння – як визнає навіть найбільш затятий наркоман Instagram.
Тож невипадково в роботах Вермерша головний акцент робиться на почерку – слідах і розривах, залишених на сторінці, фотографії чи полотні. Наскільки фрагментованими або непрозорими вони можуть бути, вони чітко свідчать про тілесне – тілесні знання та досвід, які значною мірою виключені (або, я можу сказати: виключені) з нашої взаємодії з екраном. Повторювані та неконтрольовані сліди, які він робить на безлічі зображень, які його оточують, можна зрозуміти як спосіб відновити цей розрив. Вони є урочистістю всього, що в нас внутрішньо, але в той же час вони справді, здається, простежують тілесне походження нашої пам’яті та уяви. У мистецтві, як і в легкій атлетиці, тіло часто розглядалося як небажаний інструмент у хореографічному пошуку досконалості. Робота Віллема Вермеєрша нагадує нам, що це, перш за все, транспортний засіб великої травної системи, яка живе та виділяє – і – якби ми шукали джерело живлення нашої уяви – її фактичне місце може бути набагато менш церебральним, ніж нам це цікаво. визнавати. Мистецтво, здається, легко проникає на найнижчі рівні досвіду – і художник явно не намагається приховати відкриття...
